Марксизм економіка

Марксистська філософія (XX століття). Марксистська філософія у

13.09.2015

Марксистська філософія у II Інтернаціоналі

Марксизм в кінці XIX-початку XX століття починає сприйматися як значна соціально-філософська доктрина. Він отримує визнання в університетських та академічних колах, вельми далеких від політики. Розвитку самосвідомості марксизму чимало сприяли не тільки послідовники К. Маркса та Ф. Енгельса — теоретики II Інтернаціоналу (К. Каутський, Р. Люксембург, Р. В. Плеханов, Е. Бернштейн, М. Адлер, А. Лабриола, П. Лафарг, Ф. Мерінг), але і його видатні критики (Б. Кроче, Ст. Зомбарт, Т. Масарик, Р. Зиммель, Дж. Джентіле, П. Б. Струве). Багато філософи та теоретики, які не належали до марксистська колам, засвоювали і використовували понятійний апарат марксизму.

Епоху II Інтернаціоналу (1889-1914) дослідники характеризували по-різному: для одних це «золотий вік» марксизму, для інших — період його деградації. Факт той, що в ці роки марксизм почав розвиватися як плюралістичний, що поєднує різні точки зору на проблеми, визнані їм кардинальними.

На рубежі XIX–XX століть до марксистів відносили себе ті, хто не сумнівався, що об’єктивною тенденцією розвитку капіталістичного суспільства є рух до соціалізму, який представлявся як необхідний його результат. При цьому визнавався абсолютний примат економіки в житті суспільства (економічний детермінізм), стверджувалося панування історичної необхідності, людська суб’єктивність вважалася функцією, похідною від суспільного цілого.

Соціалістичні теоретики, які вважали себе послідовниками Маркса і Енгельса, ототожнили теорію марксизму з ідеологією революційного класу (чи партії), сприйняли доктрину як програму конкретних дій соціал-демократичного руху. Виникла особлива форма сприйняття марксизму — крізь призму політичних програм. При цьому з теоретичної спадщини Маркса і Енгельса відбиралися ті ідеї, які відповідали політичним вимогам моменту. Мало кому з наступних поколінь марксистів вдалося розірвати порочне коло кон’юнктурного підходу до теорії.

У той же час серед теоретиків II Інтернаціоналу виникли серйозні розбіжності у розумінні самої суті марксизму. Перше розбіжність стосувалася філософії. Вже в середині 90-х років XIX століття П. Б. Струве в Росії, К. Шмідт і Е. Бернштейн у Німеччині поставили питання про те, які, власне, філософські основи марксизму, є вони взагалі, чи можна вважати конкретні положення марксистського вчення про суспільство випливають із загальних філософських принципів. Як ми бачили вище, у Маркса і Енгельса не було чітко сформульованої позиції з цих питань. Їх же учням і послідовникам, що поставив собі в якості першої задачі поширення марксистського вчення, необхідно було перш за все уявити його в систематичній формі, а отже, і дати однозначні відповіді на питання, що залишилися відкритими.

В результаті марксисти II Інтернаціоналу розділилися на два основні табори. Одні, спираючись на деякі висловлювання Маркса і Енгельса (наприклад, про «зняття філософії», про «кінець філософії історії»), заявили, що в марксизмі немає своєї філософії, а марксистське вчення про суспільство, хоча і було названо історичним матеріалізмом, насправді — конкретна наука, заснована на конкретних дослідженнях. «Маркс зовсім виключив філософію, — писав Ф. Мерінг, — і духовний прогрес людства вбачав тільки у практичній роботі у галузі історії та природознавства». Інші ж, спираючись на філософські розробки Енгельса в таких творах, як «Анти-Дюрінг», «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» (власне філософські роботи Маркса залишалися тоді невідомими), були переконані в тому, що марксизм володіє власною філософією у вигляді діалектичного та історичного матеріалізму.

Перший табір у свою чергу включав ряд течій. Представники однієї течії вважали, що філософії в марксизмі не тільки немає, але і не повинно бути, бо марксизм покінчив з філософією, замінивши її наукою (Ф. Мерінг). Представники іншої течії (насамперед авторитетний теоретик II Інтернаціоналу К. Каутський) вважали, що марксистська наука про суспільство в принципі може поєднуватися з різними філософськими концепціями, бо немає однозначного зв’язку між філософією та наукою. Представники третього течії самі стали поєднувати марксизм з різними філософськими системами — насамперед з поширеними у той час неокантианством (М. Адлер, почасти Е. Бернштейн) і эмпириокритицизмом (Ф. Адлер, російські махисты — А. А. Богданов, В. А. Базаров, Н. Валентинів і ін).

Що стосується другого табору, то тут панувала, скоріше, тенденція до консолідації і догматизации, що проявила себе в повну силу пізніше — в марксизмі-ленінізмі. Потенційно ця тенденція була пов’язана і з лінією на ідеологізацію марксизму: встановлення жорстких меж теоретичного пошуку, протиставлення істин марксизму всім іншим досягненням соціальної думки. Представники цього табору, такі, як П. Лафарг (Франція) і Г. В. Плеханов (Росія), підкреслювали новизну та своєрідність марксистської філософії, але, звертаючись до широких мас, вони більшою частиною її схематизировали і спрощували. Тим не менш вони відіграли свою історичну роль, спробувавши систематизувати марксизм і його філософію, а також поширити його ідеї на нові області — етику, естетику, літературознавство, лінгвістику.

В історії марксизму в Росії-Георгій Валентинович Плеханов (1856-1918) виступає як основоположник теоретичної марксистської традиції. До початку 80-х років XIX століття Плеханов відійшов від народництва, ідеалу своєї юності. Матеріалістична філософія марксизму, його політична програма стали для нього засобом подолання поєднання двох начал — стихійної народності і абстрактного героїзму революційної волі, характерних для менталітету російських революціонерів того часу. Створена Плехановим 1883 році група «Звільнення праці» розгорнула пропаганду ідей марксизму в Росії, організувала переклад на російську мову філософських праць Енгельса «Анти-Дюрінг» та «Людвіг Фейєрбах».

Плеханов використовував марксистську аргументацію для утвердження своєї позиції в противагу народницької. З його точки зору, Росія не готова до соціалізму ні економічно, ні політично, ні культурно. Вона страждає від відсутності капіталізму, відсутність демократичних свобод, від деспотизму. Плеханов підкреслював прогресивність капіталізму і протиставляв завдання повалення абсолютизму завдання соціалістичної революції. Ідея проміжку між двома революціями — буржуазної і соціалістичної — становить один із центральних пунктів плехановских поглядів, сблизивших його з меньшевизмом. Плеханов не міг прийняти Жовтневу революцію, вважаючи російське суспільство непідготовленим до соціалізму.

Що ж стосується марксистського вчення про суспільство, позначуваного як історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії, то тут між двома таборами теоретиків II Інтернаціоналу було мало розбіжностей. Незважаючи на те, що представники першого табору вважали це вчення наукою, а представники другого — філософією, і ті і інші говорили про одне й те ж — про первинність економіки, про діалектику продуктивних сил і виробничих відносин, про класову боротьбу, про вторинності держави, права, суспільної свідомості і т. д. віддаючи данину економічного детерминизму. Були, звичайно, і окремі нюанси. Так, якщо Плеханов підходив до суспільства з позицій загальнофілософського матеріалістичного монізму, то Каутський спробував уявити суспільні закономірності як модифіковане продовження закономірностей, відкритих Дарвіном в живій природі, — боротьби за існування, природного добору, пристосування до середовища.

Тим не менш відмінність у характеристиці історичного матеріалізму — як науки або філософії — не було суто формальним. В кінцевому підсумку воно орієнтувало у першому випадку на конкретно-наукове дослідження, а в другому — на філософське обґрунтування. В умовах же ідеологізації та схематизації марксизму філософське обгрунтування виявило тенденцію повернення до тієї самої філософії, яку критикував Енгельс, — філософії як завершеної системи абсолютних істин.

Тут, однак, треба сказати про одне виключення, доказывающем, що таке тлумачення марксистської філософії не було абсолютно неминучим. Це творчість професора Римського університету Антоніо Лабриолы (1843-1904). Вступивши в листування з Енгельсом, він перейшов на марксистські позиції, спробував розвинути ідеї марксистської теорії суспільства. Зведення цієї теорії до «економічного матеріалізму» Лабрио-ла вважав неправомірним, він писав про труднощі суспільних взаємозв’язків, про наявність проміжних ланок (зокрема, суспільної психології) між базисом і надбудовою, він розумів марксистську філософію як «філософію практики», насамперед трудової практики, невіддільною від розумової діяльності людини і її соціальних характеристик. Марксистська філософія, згідно Лабриоле, — це певна розумова установка, вона являє собою не завершену моністичну систему, а лише «критико-формальну» тенденцію до монізму. Ці ідеї, висловлені в роботі Лабриолы «Нариси матеріалістичного розуміння історії» (1895-1898), хоча і викликали багато відгуків, не отримали визнання в II Інтернаціоналі, послуживши, проте, одним з поштовхів для більш пізнього розвитку «західного марксизму».

Спір про наявність чи відсутність власної філософії в марксизмі вже з кінця 90-х років затьмарило зіткнення «ревізіонізму» і «ортодоксії», що призвело в кінцевому підсумку до розколу всього соціал-демократичного та робітничого руху на соціалістів і комуністів, реформістів і революціонерів. Все почалося з виступу Едуарда Бернштейна (1850-1932), запропонував ревізувати, тобто переглянути низку положень марксизму як не відповідних, на його думку, сучасному розвитку капіталізму. Протиріччя капіталізму не загострюються, заявив Бернштейн. Немає ні граничної концентрації капіталу, ні класової поляризації, а отже, немає підстав розраховувати на революцію. Перехід до соціалізму повинен відбуватися поступово, шляхом реформування існуючих суспільних структур. Соціалізм — це ідеал, а ідеал завжди відрізняється від реальної дійсності. До ідеалу можна рухатися нескінченно, а тому «рух — все, мета — ніщо». Ця знаменита фраза Бернштейна являла собою кантианское переосмислення марксистського вчення про соціалізм. До цього були додані запозичення з позитивізму, зокрема подання Р. Спенсера про диференціації і спеціалізації громадських структур. Все це Бернштейн протиставив діалектичного підходу Маркса і Енгельса. Саме йде від Гегеля діалектика з її акцентом на суперечливості стала, на його думку, «зрадницьким елементом у марксизмі»: з-за неї конкретне дослідження було підмінене спекулятивної конструкцією.

«Ревізіоністські» погляди Бернштейна, викладені в його книзі «Умови можливості соціалізму і завдання соціал-демократії» (рос. пер. Спб. 1899), викликали гостру реакцію з боку багатьох діячів II Інтернаціоналу, які виступили на захист «ортодоксального марксизму». Каутський і Плеханов, Мерінг і Роза Люксембург піддали Бернштейна критиці в спеціальних роботах. Але спір «ортодоксії» і «ревізіонізму» на цьому не завершився. Фактично він продовжився у взаємній критиці соціалістичних і комуністичних партій протягом усього XX століття.


Назад
Зміст
Вперед

Короткий опис статті: марксизм економіка

Джерело: Марксистська філософія (XX століття). Марксистська філософія у II Інтернаціоналі

Також ви можете прочитати