Під ред. М. Б. Мітіна. 1. Створення К. Марксом наукової концепції особистості.

01.10.2015

Особистість у XX столітті

1. Створення К. Марксом наукової концепції особистості

Обґрунтовуючи матеріалістичне розуміння історії, Маркс К. тим самим заклав основи наукового осмислення проблем особистості. Визначення сутності людини як «сукупності всіх суспільних відносин» 1 дане К. Марксом, стало вихідним пунктом, теоретико-методологічною основою наук, що займаються вивченням людини.

Якими б специфічними рисами ні характеризувалися соціальні дії індивіда, вони в кінцевому рахунку є не чим іншим, як результатом заломлення в його свідомості складної системи суспільних відносин, в рамках яких здійснюється його життєдіяльність. Марксизм уперше науково довів, що визначальну роль в процесі антропогенезу грають конкретно-історичні умови існування людини, що самі його антропологічні особливості склалися в результаті перетворюючого впливу суспільно-трудової діяльності тривалої соціально-історичної практики людства. Лише в суспільстві людина може розвинути свою істинну природу, і про багатство індивіда можна судити за характером і специфікою соціальних зв’язків.

Марко вказав шлях до конкретно-історичного вивчення людини як продукту людської історії, і перш за все того суспільства, в якому протікає його життєдіяльність. Абстрактного антропологічного розгляду людини тільки як частини природи Маркс протиставив розуміння його як сутності соціального. Він показав, що людина проявляє себе не в самоспогляданні, а в процесі трудової, активної, творчої діяльності, у ході переробки природи, суспільства, самого себе. Невід’ємним фактором існування людини є праця. У праці, діяльності, найвищою формою якої є революційно-практична діяльність, що перетворює світ, розкривається сутність людини.

Маркс і Енгельс розглядали не абстрактної людини, людини не взагалі, а конкретної людини, представника певного класу, носія класової свідомості. Це означало перехід від абстрактного гуманізму до гуманізму дієвого, від антропологизма до такої концепції людини, яка базується на фундаменті діалектико-матеріалістичного світогляду. Вперше тема людини здобула науковий фундамент, а проблема звільнення людини отримала реальну основу.

Людина як особистість виступає не тільки як об’єкт, але і як суб’єкт історії. У процесі перетворення індивіда в особистість, в ході трудової діяльності і спілкування у нього виробляються такі особистісні якості, які дозволяють йому стати активним, свідомим суб’єктом праці і боротьби, вершителем власної долі. Мета конкретного вивчення особистості з позицій марксизму полягає у розкритті соціальних, соціально-психологічних і психологічних механізмів формування особистісних рис індивіда, які характеризують його як активного учасника соціально-економічного і соціально-політичного процесів.

Марксистська концепція особистості включає в себе наступні основні аспекти.

По-перше, марксизм розуміє особистість як інтеграцію в индивидууме соціально значущих рис даного суспільства, що виробляються в процесі предметно-практичної діяльності людини, в конкретно-історичних обставин і умов його життя, як активне відображення в ньому типового і історично неповторної своєрідності даної епохи.

По-друге, природною основою особистості є її специфічні біологічні, психологічні властивості та особливості, які слугують необхідною передумовою вироблення у індивіда соціально значущих рис особистості. Особистість людини виявляється через особливості його психіки і характеру.

по-третє, особистість — це сукупність неповторних, суто індивідуальних рис, що визначають соціальний вигляд даного людини і відрізняють його від інших. Це особлива манера людини працювати і проявляти себе в суспільстві, творити і соціально діяти, спілкуватися і проводити своє дозвілля.

Однак сам факт відмінності однієї особистості від іншої не є визначальним для розуміння її сутності. Саме тому марксизм не обмежує теорію особистості знаходженням критерію індивідуальності. К. Маркса в першу чергу цікавила «сутність» особистості, тобто властивості, що створюють особистість як таку. Він судив про реальних «помислах і почуттях» особистості з її суспільним діям. Критикуючи Гегеля, який розглядав державні функції і сфери діяльності абстрактно, а людську індивідуальність як їх протилежність, К. Маркс зазначав, що «сутність «особливої особи становить не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість, і що державні функції і т. д. — не що інше, як способи існування і дії соціальних якостей людини» 2.

Маркс показав, що в умовах капіталізму підпорядкування індивідуальності речей проявляється в товарній формі, яку набуває робоча сила. Особисті якості людини, його м’язи, мозок, мислення стають річчю, на яку поширюється дія закону вартості, як і на будь-який інший товар.

Аналізуючи відчуження праці в капіталістичному суспільстві і його наслідки, К. Маркс прийшов до висновку, що особистість може реалізуватись як особистість лише у творчості, в процесі праці. Властивість особистості не виражається виключно в акті самосвідомості, нібито незалежній від суспільних умов, в яких вона знаходиться. Індивід стає особистістю завдяки межчеловеческому спілкування, і тільки тоді він знаходить самосвідомість. Це не означає, що особистість як творчий суб’єкт може трактуватися як безособовий передавач «колективного життя». Згідно з Марксом, ««історія» не є якась особлива особа, яка користується людиною як засобом для досягнення своїх цілей. Історія — не що інше, як діяльність переслідує свої цілі людини» 3. Люди творять умови й обставини свого життя, перетворюючи в боротьбі з природними і суспільними силами і власну сутність. Створюючи матеріальні та культурні передумови свого життя, вони створюють самих себе. Обставини в такій же мірі творять суспільний характер особистості, в якій ця особистість творить обставини.

Розкривши земні основи роздвоєння особистості в умовах панування приватної власності та експлуатації людини людиною, Маркс К. науково довів, що знищення цього роздвоєння може здійснитися в результаті революційних соціально-економічних перетворень і буде означати справжнє звільнення людини.

Згідно з Марксом, при комунізмі відбудеться звільнення людини від панування речей, породжуваного в кінцевому рахунку антагонистическим поділом праці. Знищення такого поділу суспільної праці буде сприяти встановленню гармонії між сутністю людини та його існуванням, до чого об’єктивно і закономірно направлено суспільний розвиток.

В роботах сучасних буржуазних соціологів, психологів, філософів, етиків все частіше звучить мотив загрози людському існуванню з боку «світу речей», з боку «суспільства масового споживання». Цей мотив породжується певними соціальними процесами при капіталізмі. Істотним аспектом життя в капіталістичному світі є атомізація індивідів, втрата ними своєї особистості. Світ объективированных продуктів людської діяльності, прогрес техніки, суспільні інститути нерідко відчуваються і сприймаються індивідами як ворожі їм сили. Матеріалізовані суспільні відносини капіталістичної дійсності, перетворення діяльності людини і її результатів у самостійну, панівну над ним чинності обмежують вільний розвиток особистості, зводячи її існування до «випадковостей життя», утруднюючи вільний вибір покликання, обмежуючи її розвиток, притупляючи її соціально-політичну активність.

Відчуження особистості як специфічний, іманентний закон капіталістичної суспільно-економічної системи означає, що праця, життєві ситуації, форми і механізми колективної діяльності, держава відчужуються від людини і виступають по відношенню до особистості як щось зовнішнє і навіть вороже їй.

Сучасні критики марксизму — буржуазні ідеологи і ревізіоністи, представники так званої неомарксистской орієнтації — намагаються спотворити справжній сенс проблеми відчуження, поставленої К. Марксом. Так, один з теоретиків Франкфуртської школи, Ю. Хабермас, проводить розходження між відчуженням і самоотчуждением людини і дорікає Маркса в тому, що він виводить самоотчуждение з економічної («речового?») гноблення людини. Відповідно до концепції німецького буржуазного теоретика, самоотчуждение є продукт неможливості людського спілкування, заснованого на мовній комунікації. Самоотчуждение, вважає Хабермас, на відміну від відчуження є результатом не зовнішніх обставин, а порушення законів лінгвістичної комунікації, наслідком якої буває втрата тотожності кожного «я», неможливість спілкування з іншими «я», що призводить до тяжких психосоматичних розладів.

Будуючи свою концепцію психологічного відчуження одного індивіда від іншого і від суспільства в цілому, Габермас претендує на оновлення, поглиблення і розвиток марксизму. При цьому він ігнорує той відомий факт, що Маркс також проводить відмінність між відчуженням і самоотчуждением як ідеологічної і психологічної формами відчуження. Маркс показав, як в умовах антагоністичного суспільства продукти свідомості відчужуються від людини і приймають помилкові, спотворені форми, функціонування яких в суспільстві посилює відчуття відчуження індивідів один від одного. Для нього свобода людини в праці невіддільна від визволення його розумової діяльності і соціальної самосвідомості з полону ідеологічних спотворень і помилкових уявлень.

Розмежовуючи відчуження і самоотчуждение, Габермас прагне довести, що друге не є похідним від першого, як вважав Маркс, а має своє джерело в ідеології, в «перекручених комунікаціях» і т. д. який не залежить від системи суспільної праці. Це міркування веде його до утвердження незалежності свідомості від характеру суспільних відносин. 4

Деякі ідеї, суть яких в об’єктивізації, психологізації суспільних відносин, заміні об’єктивного соціологічного аналізу суб’єктивних феноменологическим описом соціальних явищ «як феноменів свідомості», Габермас та інші представники Франкфуртської школи запозичують у сучасних екзистенціалістів. Габермас слідом за Сартром намагається витлумачити відчуження як прояв природного процесу овеществления, опредмечування діяльності. Воно нібито є загальним законом, відкритим ще Гегелем, і, отже, буде існувати завжди при будь-яких суспільних умовах, поки буде існувати працю і практична предметна діяльність людини.

Нападки на марксизм під прапором заперечення його гуманістичного змісту в даний час досить часто зустрічаються в працях буржуазних філософів і соціологів, які виступають з твердженням, що Маркс нібито ігнорує суб’єктивний фактор, не концентрує уваги на біологічних, психологічних і етичних моментах людської діяльності і тим самим «механізує хід історії». За цими твердженнями криється ігнорування фундаментального положення матеріалістичного розуміння історії про єдність особистості і суспільства, об’єктивного соціального процесу і людських вчинків, обумовлених особистими якостями, ідеалами, цілями, цінностями і мотивами. Тлумачення руху історії як реалізації і втілення особистісних мотивів, установок та орієнтацій, які в свою чергу відображають суспільні відносини, іншими словами, діалектики суспільного, індивідуального і особистісного, є фундаментальним положенням марксистського розуміння взаємовідносин особистості і суспільства.

Нерідко вороги марксизму звинувачують його в «неетичність», отождествляемой з «негуманність». З такими фальсифікаціями виступив, наприклад, американський філософ Дж. Клейн на XIV Міжнародному філософському конгресі, де він прочитав доповідь під назвою «чи Був Маркс етичним гуманістом?». Висуваючи тезу про нібито зневажливе ставлення марксизму до особистості, Клейн прийшов до висновку, що «ні ранній Маркс», «ні зрілий Маркс» не був нібито «етичним гуманістом», тобто не був справжнім гуманістом. 5

Буржуазні ідеологи вже давно і безуспішно намагаються звинуватити революційний гуманізм К. Маркса в «неетичність». Вони не хочуть бачити, що замість абстрактного буржуазного гуманізму, під лицемірними «етичними» гаслами якого відбувалися і відбуваються жахливі злочини проти людини і людства (експлуатація, колоніальний грабіж, імперіалістичні війни, контрреволюційний терор і т. д.), марксизм висуває вчення реального гуманізму, суть якого в революційному звільнення людини від гніту всякої експлуатації та створення умов для всебічного, гармонійного розвитку особистості, для вільного прояву здібностей кожного. 6

Революційне перетворення капіталістичного суспільства на комуністичне, найважливіша мета якого— формування нової людини, з усією гостротою поставило завдання свідомого і планового управління процесом формування особистості в конкретних історичних умовах з позицій справжнього гуманізму.

1 Маркс К. Енгельс Ф. Соч. т. 42, 262 с..

2 Маркс К. Енгельс Ф. Соч. т. 1, с. 242.

3 Маркс К. Енгельс Ф. Соч. т. 2, с. 102.

4 Habermas J. Zur Logik Socialwissenschaften. Frankfurt a. M. 1970. S. 271-272.

5 См. Філософія і сучасність. М. 1971, с. 102.

6 См. Петросян М. І. Гуманізм. М. 1964; Лапін Н. В. Молодий Маркс. М. 1968; Кешелава Ст. Ст. Марксизм і гуманізм. — «Питання філософії», 1971, № 5; Сев Л. Марксизм і теорія особистості. М. 1972; Ярошевський Т. Особистість і суспільство. М. 1973; Морозова В. С. Самарська Е. А. Марксистський гуманізм: науковий та ідеологічний аспекти. — Проблеми гуманізму в марксистсько-ленінської філософії, М. 1975, та ін

> Рекомендуємо Ніж лікувати ті чи інші хвороби? Розповість zdoropedia.ru — енциклопедія здоров’я .

Короткий опис статті: марксизм і сучасність

Джерело: під ред. М. Б. Мітіна. 1. Створення К. Марксом наукової концепції особистості. Особистість у XX столітті. Історія пропаганди. Бібліотека.

Також ви можете прочитати