Сучасна марксистська філософія, ПОСТКЛАСИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX, XX ст.

02.10.2015

Вступ до філософії — підручник

РОЗДІЛ X

ПОСТКЛАСИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX — XX ст.

Сучасна марксистська філософія

Вихід філософської думки на антропологічну проблематику не означає втрати значення марксистської філософії, правда, в свою автентичну формі, а не політизованої і заідеологізованої системи «марксистсько-ленінської ідеології», «керівництва до дії» в невдалому соціалістичному експерименті. Після розпаду колишнього СРСР з’явилася маса негацій до марксизму, пошуку в ньому помилок, особливо з боку «інтелектуалів» — саме тієї частини радянської інтелігенції, яка Маркса практично не знала. Сформувавшись на вирваних цитатах з його праць,

інтерпретованих у дусі партійних з’їздів і постанов як «останнього досягнення марксистської теорії», вона з такою ж легкістю відхрещується від марксизму, як раніше його вихваляла.

Зовсім інше ставлення до Маркса склалося на Заході, де він визнавався одним з видатних мислителів, його погляди вважалися важливим елементом духовної культури навіть при критичному осмисленні марксизму відповідно до зміни умов реального життя. Бралися до уваги не тільки економічну сторону вчення Маркса, але й гносеологічні, методологічні і навіть онтологічні аспекти його філософії. Хотілося б комусь чи ні, але доводиться визнати той незаперечний факт, що перетворення капіталізму часів Маркса на сучасне цивілізоване західне суспільство є значний внесок марксистської теорії, тим більше, що сьогодні воно живе з урахуванням економічних законів, розкритих Марксом.

Загальна система філософії марксизму включала досить широкий спектр антропологічних питань. І хоча Маркс не створила цілісного вчення про людину, але антропологічна проблема завжди перебувала в полі його бачення, особливо в період вироблення власного світогляду. Розкидані по різних роботах раннього періоду, антропологічні компоненти марксизму дещо ослаблені в працях більш пізніх, що дало підстави західним філософам розрізняти «молодої» і «зрілого» Маркса. Так, на думку французького філософа Луї Альтюссера, марксизм як «Теорія» з великої літери, «теорія теоретичної практики» в свою автентичну формі починається лише з «зрілого» Маркса періоду «Капіталу» на відміну від «молодої» Маркса з його антропологічними романтизмом. Хоча згодом Альтюссер все ж визнав цілісність марксистського вчення, зазначивши, що центральною в марксизмі є його теорія пізнання. Бачачи головним завданням філософії обґрунтування політичної боротьби, він акцентував увагу на методологічній функції марксистської філософії конкретних наук, зберігаючи основи теорії пізнання і методологічні принципи Маркса.

В сучасному осмисленні проблеми людини практично неможливо обійтися без марксистських розробок про ролі практичної діяльності, людських сутнісних сил, унікальність та універсальність особи, відчуження і шляхи його подолання, про свободу і необхідність, процесуальність людського історичного розвитку, ступінь якого визначається мірою реалізації сутнісних сил людини, про місце культури в якості вихідної ознаки людського суспільства. В умовах закритості «марксистсько-ленінської філософії» це, в поєднанні з ідеями інших філософських систем та неортодоксальних прочитанням Маркса, стає основною проблематикою різних течій західноєвропейської філософії, зокрема неомарксизму.

Під нею марксизмом в широкому сенсі розуміють неортодоксальний марксизм європейського типу, яка ставить своїм завданням пошуки автентичного Маркса і осмислення його теорії з точки зору її адекватності реальним потребам життя. У вузькому розумінні неомарксизмом називають погляди представників Франкфуртської школи — групи інтелектуалів, які об’єдналися на ліворадикальних позиціях навколо Франкфуртського інституту соціальних досліджень (Р. Хоркхаймер, Т. Адорно, Р. Маркузе, Ю. Хабермас, Е. Фромм та ін) в 30-х роках. Під час фашистського режиму більшість з них покинули Німеччину, працювали в різних країнах і після закінчення Другої світової війни, але спільність проблематики та методи підходу до її вирішення є підставою для об’єднання їх в рамках єдиної школи сучасної філософії.

Макс Хоркхаймер (1895 — 1973) — засновник Франкфуртської школи, один з провідних її теоретиків. Директор Інституту соціальних досліджень, він виступив з ідеєю розробки «критичної теорії», яка повинна допомогти індивіду вистояти перед натиском тотальності, відхилитися від тих форм організації, які нав’язуються людині авторитарними режимами. Бачачи в цьому основне завдання філософії, Хоркхаймер вважав, що вона повинна будуватися на принципах марксизму в його науковому, а не політичному вигляді.

Всі види практики в тоталітарно інтегрованому суспільстві характеризуються ірраціональністю. Єдиним невідчуженим видом практики є критичне мислення, яке не просто впливає на політичне життя, а саме політикою. Нетотожність загального і особливого можлива лише в критичній теорії, яка пробиває щілини в універсальному зв’язку засліплення. А тому, спираючись на останню, необхідно розробити теорію суспільного процесу сучасної епохи з метою визначення можливостей «праведного життя» на основі аналізу економічних структур та культурних феноменів.

Таке бачення філософії XX ст. викладене у праці «Традиції і критична теорія»(1937), дещо видозмінюється під впливом філософії Шопенгауера. Хоркхаймер прийшов до висновку про необхідність переосмислення традицій, перенесення акценту в філософії на теорію пізнання, де повинна модифікуватися і сама філософія. Адже теорія, змінюючи образ цілого, не може не змінюватися і зберігати форму системи. У праці «Діалектика просвітництва» (1948) він здійснює нову принципову мисленну операцію, звертаючись до аналізу позаетапних структур влади, починаючи з підпорядкування індивіда природі і подальшого його подолання на шляху «буржуазної самості, суб’єкта влади панування жорсткої тотальності, якою характеризується вся західна культура.

В останні роки творчість Хоркхаймера пройнята духом песимізму. Він відійшов від марксизму, вважаючи, що не народи і класи, а індивіди є історичною реальністю. Вони можуть об’єднуватися тільки з почуття солідарності для підтримки надії, що наше існування в цьому світі не є останнім.

Теодор Адорно (1903 — 1969) вважав, що сутність того чи іншого типу філософствування зводиться до деяких підсвідомих шифрів соціальних імпульсів, які відображають історичні моменти і є тими формами, які змушують філософа або художника створювати свої твори як шифри соціальності. Поділяючи марксистську ідею класової боротьби, він намагався продовжити класичний аналіз капіталістичного суспільства в умовах XX ст. виступав проти конкретної соціології з її статичним методом і відстоював соціологію, засновану на філософських, теоретичних узагальненнях. Адорно поєднував можливості феноменології, бачення існуючого через аналіз свідомості і марксистської традиції. На цій основі ним розроблені принципи своєї «негативної діалектики». Основні її положення зводилися до визнання того, що в діалектичній тріаді «теза — антитеза — синтез» істотна антитеза (заперечення), бо саме вона дає рух усьому і розкриває абсурдність всього позитивного.

Своєрідним ставленням до марксизму, спробами розвитку ряду його положень відзначається творчість р. Маркузе.

Герберт Маркузе (1898 — 1979) вважав можливим поєднати марксизм з екзистенціалізмом і фрейдизмом. На формування його філософських позицій вплинули не лише Р. В. Ф. Гегель і Маркс К., а і М. Хайдеггер, С. Фройд. З цих позицій філософ прийняв участь у розробці «критичної теорії», виступивши з критикою сучасного буржуазного суспільства та його культури, а також соціал-націоналістичних тлумачень Гегеля. З 1955 р. Р. Маркузе доводив неспроможність вчення Гегеля та Маркса, протиставляючи їх поглядами на суспільство теорію інстинктів і культури, засновану на психоаналіз. Проблему перебудови людини він мислив як подолання конфлікту між індивідуальним і соціальним на основі «нової чуттєвості».

Р. Маркузе заперечував принципову відмінність між капіталізмом і соціалізмом, вважаючи їх модифікаціями індустріального суспільства, де технічний прогрес сприяє створенню тоталітарної системи, заснованої на потужному розвитку продуктивних сил. На цій підставі він виступав проти радянського марксизму і соціалістичної суспільної системи, підкреслюючи, що як при соціалізмі, і при капіталізмі суспільні протиріччя з-за наявності в них значних інтегративних сил не можуть бути вирішені революційним шляхом.

Звертаючись до проблеми соціального призначення людини та її місця в світі, соціалізації особистості, свободи і гуманізму, продуктивності та деструктивності науки і техніки, Маркузе викривав соціальні маніпуляції ідеологією, результатом яких стає формування «одномірної людини», тобто такий, що повністю втрачає соціально — практичне ставлення до суспільства. В сучасних умовах, на його погляд, цей тип людини стає типовим, обертаючись втратою масами своєї революційності. Тому не пролетаріат, а студенти, безробітні і національні меншини повинні взяти на себе лідерство в революційних процесах. Як капіталізм, так і соціалізм Маркузе вважав громадськими утвореннями, спотвореними тоталітарними силами влади, політикою співіснування і змагання.

На розробку автентичного марксизму як за кордоном, так і в колишньому СРСР найбільший вплив справили погляди Д. Лукача.

Дьйордь Лукач — 1971) — угорський марксист, філософ і естетик. У ранній період творчості з позицій романтичної антикапіталізму він відстоював ідеї месіанську роль пролетаріату і його партії у звільненні людини від онредмечених форм свідомості. Життя в СРСР, робота в Інституті Маркса і Енгельса сприяли подоланню Лукачем залишків раціонализму, дали поштовх більш адекватного прочитання Маркса. Досягнення в 60-х роках капіталізмом значних успіхів і одночасне посилення відчуження і самовідчуження людини в суспільстві, витоки осмислення дійсної суті сталінського тоталітаризму, відчуття необхідності реформ в соціалістичних країнах поглибили неприйняття Лукачем як капіталізму, так і неосталінізму, зумовили переосмислення сутності марксистської теорії, звільнення її від догматизму та вульгаризації на основі розробки марксистської онтології соціального буття.

Звернення Лукача до проблем онтології соціального буття було невипадковим. Він був переконаний, що успіх теоретичної діяльності і її дієвого зв’язку з політикою і практикою можливий лише на основі всеохоплюючої онтологічної концепції, а будь-яке філософське вчення може бути вірно зрозумілим .лише в зв’язку з особливостями даного суспільного буття.

Передумови для побудови такої загальної концепції онтології соціального буття Лукач бачив в історичних, світоглядних і методологічних принципах марксизму. Більш того, він прийшов до висновку, що ця концепція наявна у Маркса і вимагає своєї реконструкції шляхом автентичній інтерпретації його теорії згідно розробленого їм методу. Завдяки цьому досягається вірність марксизму і самої дійсності. На думку Лукача, онтологія Маркса відрізняється від всіх традиційних в історії філософії онтологічних побудов тим, що означає об’єктивну діалектику буття, витлумачену як процес. Маркс здійснив корінний розрив з ідеалістичної гегелівською онтологією, поклав в основу своєї онтології дослідження незворотності історичного процесу повсякденного соціального життя, де головною постає працю, і все коріння людського існування зводяться до її здійснення і наслідків людської праці. Загальноонтологічною передумовою для пізнання суспільства є матеріальна природа, а бачення суспільного буття зумовлюється соціально-виробничою діяльністю колективних людей.

Вся історія, визначення її головних етапів, закономірності зміни одних іншими виводяться Марксом не з духовної (як у Гегеля), а з матеріальної практики, органічно пов’язана із свідомим цілепокладанням, діяльністю духу. Історичність як основу буття і правильного його усвідомлення в марксизмі Лукач постійно підкреслював, вказуючи при цьому, що вона має свою конкретність лише тоді, коли розуміється в її нерозривному зв’язку з бутійністю категорій як необхідним наслідком вихідної предметності будь-якого сутнісного, з практикою, цілепокладанням, заснованими на альтернативних рішеннях як на елементарних основи суспільного буття [27, с. 311].

Д. Лукач не сприймав поділу марксистської філософії на діалектичний і історичний матеріалізм, витоки якого дав В. Сталін «Короткому курсі історії ВКП(б)», і тлумачив історичний матеріалізм як поширення положень діалектичного матеріалізму на суспільне життя та його історію. Філософ переконаний, що є лише єдина цілісна філософія марксизму, де об’єктивна діалектика буття, маючи своєю передумовою неорганічну і органічну природу, виступає умовою суб’єктивної діалектики, тобто теорії пізнання. Коли Маркс говорив про історичний процес, то тим самим, як правило, розумів весь послідовний процес незворотний, з якого за певних умов розвиваються історичні епохи існування людини, праці, суспільства як новий спосіб буття [27, с. 353 — 354].

Щодо онтології суспільного буття, то вона повинна спиратися на загальну онтологію, бо в ізоляції від неї тлумачення соціальних процесів і феноменів втрачає сенс. Звідси критичне ставлення Лукача до об’єктивного ідеалізму Гегеля, інших онтологічних побудов, зокрема теологічної концепції буття, феноменології Гуссерля, «неореалістичної нової онтології» Гартмана з її тлумаченням пізнання як вторинної початку, екзистенціалізму Франкфуртської школи. Лукач визнавав, що «реальним теоретичним освоєнням практики може стати лише поєднання філософії та науки як мисленного відображення єдиного буття» [27, с. 326].

На думку Лукача, мета будь-якого акту праці починається з мисленної постановки цілей. Для їх реалізації необхідні об’єктивно-причинні зв’язки, а отже, сприйняття вже пізнаних законів природи. Проте трудова діяльність до цього не зводиться, тому що духовні аспекти будь-якої, у тому числі матеріальної, практики не є побічним явищем, епіфеноменом, навпаки, — однією з сторін самої практики. Свідома постановка цілей у практичній діяльності означає рішення про використання тих чи інших альтернативних можливостей здійснення та осмислення історичного процесу.

Первинність матеріального буття не зводить людей в простих маріонеток історії. Люди самі творять історію, вибираючи альтернативи, породжуючи своєю діяльністю нові, тому альтернативне цілепокладання є невід’ємним фундаментом усієї людської практики. При онтологічному прочитанні такій ситуації це означає, що суспільне буття альтернативне за своєю внутрішньою організацією, де свобода є не просто пізнанням необхідності, а альтернативним полем можливого вибору. На думку Лукача, нехтування тим, що активне пристосування до світу здійснюється через альтернативне рішення в будь-якій цільовій установці, є причиною однобічності волюнтаризму і фаталізму, вульгаризації марксистської теорії.

Уточнюючи свої погляди на роль онтології в системі марксистського світогляду, Лукач доводив первинність суспільно-історичної практики, а, отже, колективної людської праці, підкреслював зростання ролі людини і всього суб’єктивного фактора в суспільному житті. Тенденцію до останнього він бачив у розвитку актів цілепокладання і вибору засобів для досягнення цілей, структурованості праці і всіх галузей соціальної творчості.

Лукач показав, що вже у простому акті праці суб’єкт і об’єкт, свідомий вибір і природно-матеріальні зв’язку не просто доповнюють один одного, а тісно взаємопов’язані. Матеріальне є основою функції творення нового буття, активності свідомості, де ідеальне — свідома духовна діяльність. Ідеальне — це колишні ідеї, які здатні породжувати мети в свідомості людини, його творчості, формувати ідеали як стратегічні устремління людської діяльності. Завдяки останньої у різних формах соціального і природного буття долається відчуження, здійснюється прогресивне історичне розвиток людини і людства як емансипація від панування природних і соціальних сил, процес становлення людини в міру звільнення від «німоти родової сутності».

Серед важливих особливостей філософії Маркса Лукач виділяв високий рівень теоретичного мислення, діалектичний метод, зв’язок з практикою, де категорії виводяться не з абстрактного принципу, а з самої дійсності. Конкретність буття в його предметності і процесуальності проявів визначає у Маркса і спосіб пізнання в узагальненій формі категорій. Плідність такого підходу до теоретичних побудов Лукач розкриває на прикладах аналізу Марксом процесу виробництва, виявлення дійсного змісту категорій одиничного і загального, необхідності і випадковості, показуючи, що категорії для Маркса є форми буття, «характеристики існуючого», частинки, моменти, рухомі сили, об’єкти руху тих великих необоротних процесів, які ми звично значущий в самому загальному вигляді як буття [27, с. 306].

Як бутійні форми, категорії здатні також викликати рух, тенденції, а на більш складних щаблях стимулювати способи пристосування людини до світу, виникнення більш складних форм бугтя. Підкреслюючи, що історія є історія перетворення категорій, Лукач приходить до висновку: «У Маркса історія — це універсально незворотний процес, в ході якого категорії здатні здійснювати певні їм окремі процеси тільки при одночасній участі безперервності і мінливості. Той факт, що вони здатні бути усвідомленими у мисленні суб’єкта, — це надзвичайно важливий, бугтєво нездоланний момент суспільного буття, але це нічого не міняє ні в об’єктивних в-собі-сущих властивості загального процесу, ні в категоріях, в яких кожен раз в рамках цього процесу здійснюється перетворення форм предметності» [27, с. 411].

Видання в колишньому СРСР ранніх творів Маркса, зокрема «Філософсько-економічних рукописах 1857 — 1859 років», інших підготовчих матеріалів до «Капіталу». можливість, хоча і обмежена, познайомитися з працями провідних західноєвропейських філософів дали поштовх до нестандартного бачення багатьох проблем та неортодоксального прочитання Маркса. Слід зазначити, що навіть в руслі критики основних течій західноєвропейської філософії з позицій неортодоксального марксизму філософами в СРСР, і зокрема в Україні, починаючи з 70-х років створено чимало фундаментальних праць, які за своїм осмисленням дійсності стоять на рівні світової філософської культури. Серед них слід назвати дослідження проблеми людини та її світу (Ст. Шинкарук, В. Іванов, М. Тарасенко та ін), філософсько-соціальних проблем культури (В. Іванов), проблем практики (В. Табачковський), цілепокладання (О. Яценко), специфічність естетичного відображення (А. Канарський), пізнання і розуміння (Є. Бистрицький), раціонального та ірраціонального (Ст. Лях), свідомості та пізнання (А. Лой). Тут заслуговують на високу оцінку структура побудови курсу філософії через систему «потреба — діяльність — інтерес. — ідеал» Ю. Осічнюка, курс антропології В. Молчанова, дослідження проблем антропогенезу Ст. Крисаченка, світоглядних і філософсько-соціальних проблем екології Р. Кисельова. Виконані в руслі марксистської традиції праці названих авторів за своїм позитивним змістом більш адекватні дійсності, чим розробки багатьох впливових на Заході сучасних філософських течій.

Короткий опис статті: філософія марксизму коротко Сучасна марксистська філософія — ПОСТКЛАСИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX — XX ст. — Вступ до філософії — підручник — Розглянуто онтологічні, гносеологічні, аксіологічні та інші проблеми в історії світової філософської думки. Підручник принципово орієнтований на філософсько-антропологічну проблематику: враховано кращі зразки викладу історії філософії; розширено коло питань, що висвітлюють проблему людини; відображено процесуальшсть створення тих чи інших філософських концепцій і плюралізм відповідей на те чи інше питання з метою розкриття діалогічного і діалектичного характеру взаєморозвитку філософських доктрин. Сучасна марксистська філософія, ПОСТКЛАСИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ, У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX, XX ст., Введення у філософію, підручник, посібник

Джерело: Сучасна марксистська філософія — ПОСТКЛАСИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX — XX ст. — Вступ до філософії — підручник

Також ви можете прочитати