Європейська філософія XIX століття

26.09.2015

Ткаченко В. о. Скворцова Н.В.

Слов’янський державний педагогічний університет

Європейська філософія XIX століття.

Для Європи, європейської культури та європейського свідомості XIX століття – класичний. Таким він став і для історії європейської філософії. Перша половина століття пройшла під прапором творчості класиків німецького ідеалізму, послідовників і критиків Канта: І. Фіхте, Ф. Шеллінга і Р. Гегеля.

Йоганн Готліб Фіхте – суб’єктивний ідеаліст. Вихідним пунктом його філософії є теза про автономності «Я». Але, на відміну від Декарта, самоочевидность «Я» у Фіхте ґрунтується не на акті мислення, а на вольовому зусиллі, дії. «Я» є вольове, діюча істота.

Прагнучи подолати дуалізм Канта, Фіхте відмовився від кантівської «речі в собі», ототожнив мислення і буття. Збіг індивідуального і абсолютного «Я» – ідеал всього руху і розвитку суспільства. Однак повне досягнення цього ідеалу неможливо. Тому вся людська історія – лише нескінченне наближення до ідеалу.

Ідеї Фіхте розвивав його молодший сучасник Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг. Він розробив вчення про тотожність суб’єкта й об’єкта. Шеллінг у своїх поглядах зайняв позицію об’єктивного ідеалізму. В його вченні інтелектуальна інтуїція була вищою формою філософського творчості, тим інструментом, на основі якого самораскрывалось тотожність.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель кантівської «речі в собі» протиставив діалектичний принцип. Гегель називав свою філософську систему «абсолютним ідеалізмом». Діяльність «абсолютної ідеї полягає в мисленні, мета – у самопізнанні.

У Гегеля вищою формою і кінцем розвитку «абсолютної ідеї», де вона усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях, і стає «абсолютним духом», є філософська система самого Гегеля.

Загальний висновок (і найбільший пафос) гегелівської філософії полягає у визнанні розумності світу: «Все дійсне – розумно, все розумне – дійсне». Нерозумне повинно бути подолано розумом. Це абсолютний ідеалізм, оскільки творчою силою він визнає лише думка, дух, ідеальне.

Поряд з ідеалістичною системою у філософії Гегеля було раціональне зерно – діалектика. Вона увійшла в скарбницю світової думки, послужила вихідним пунктом розробки філософії марксизму.

Першим німецьким філософом, подвергшим розгорнутій критиці систему і метод Гегеля з матеріалістичних позицій, був Людвіг Андреас Фейєрбах. Критикуючи об’єктивний ідеалізм Гегеля, Фейєрбах відстоював матеріалістичний погляд на природу. В центрі його уваги людина як психофізичну єдність, єдність душі і тіла, як «… єдиний, універсальний і вищий предмет філософії». Людина, за Фейербаху, є матеріальний об’єкт і одночасно мислячий суб’єкт.

У теорії пізнання Фейєрбах виступав як сенсуалист, вважаючи, що відчуття складає єдине джерело нашого пізнання. Критерієм істини тих чи інших наукових суджень він вважав згоду з ними більшості людей. «Істинно те, що відповідає сутності роду, – писав Фейєрбах». – Хибно те, що йому суперечить».

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха виник як реакція на ідеалізм, насамперед на вчення Гегеля. Відкидаючи гегелівський ідеалізм, Фейєрбах не сприйняв і його діалектику.

Вчення Фейєрбаха, незважаючи на його однобічність, відіграло важливу роль у формуванні філософських поглядів Карла Генріха Маркса і Фрідріха Енгельса.

Головна ідея філософії марксизму полягала в тому, що практика, буття первинно до всіх видів свідомості людини і визначають їх. Ця ідея послужила відправним пунктом і основою одного з головних відкриттів Маркса і Енгельса – матеріалістичного розуміння історії.

Марксизм виділив із системи суспільних відносин виробничі як визначальні і, завдяки цьому, виявив повторюваність у розвитку країн і народів, синтезував подібні громадські порядки в поняття суспільно-економічної формації. Марксизм по-новому пояснив рушійні сили суспільного розвитку. У марксизмі ідея саморозвитку стала основою розв’язання проблем людини та її свободи.

Отже, введення принципу практики в пізнавальний процес дозволило Марксу і Енгельсу вирішити питання про тотожність мислення і буття, з’єднати теоретичний і практичний розум, побудувати «міст» між явищами і «річчю в собі» і, таким чином, дозволити з матеріалістичних позицій основні проблеми німецької класичної філософії.

Гегель-Фейєрбах-Маркс – класична (раціоналістична) лінія розвитку європейської філософії XIX століття. Їй протистояв ірраціоналізм.

Першим проти Гегеля виступив Артур Шопенгауер, найбільш систематично виклав свої погляди у великому філософському творі «Світ як воля і уявлення». Основоположним початком світобудови, на його думку, є сліпа, несвідома сила – воля до життя. Вона безглузда тому, що кожен з нас приречений на смерть, а багато хто – на старість, хвороба і страждання.

«Оптимізм, – зазначає Шопенгауер, – сама безжалісна знущання над людством».

З цієї ситуації Шопенгауер пропонує людині тільки один вихід – погасити в собі волю до життя.

«Анти-Гегелем» називали сучасники та іншого найбільшого мислителя-иррационалиста першої половини XIX ст. – датського філософа і теолога Серена К’єркегора, попередника сучасного екзистенціалізму. Теми смерті і страждання, головною в екзистенціалізмові, данський філософ надав особливу виразність і тональність. Неспроможність раціоналізму він бачив у тому, що для нього істинно тільки загальне, виражене в поняттях і силлогизмах, де одиничного майже не знаходилося місця. У придушенні одиничного загальним К’єркегор вбачав деградацію і християнської релігії, і всієї культури.

В раціоналізмі, в спробі встановити панування інтелекту над життям бачив регрес суспільства і Фрідріх Ніцше. Як і Шопенгауер, він говорив про світову волі – основі всього сущого. Але це вже не воля до життя, а воля до влади.

Свою філософію Ніцше розглядав як переоцінку цінностей. Переоцінка передусім стосувалася ідеології і моралі християнства(мораль «рабів»). Сам Ніцше, безумовно, вважав себе аристократом, любив і цінував все аристократичне.

Своїм антиподом Ніцше вважав Сократа, називаючи його «теоретичною людиною», союзниками – давніх і нових міфотворців, які пошуку теоретичної істини воліли бажану ілюзію. Своє ставлення до демократії Ніцше висловив так: «До біса маси, а заодно і статистику!». Ніцше звеличував життєвий інстинкт, аристократичну культуру і мистецтво, відкидав науку, мораль, раціональне пізнання. Культ Ніцше – це культ «кращих» і «обраних» (культ «надлюдини»).

До кінця століття, після революцій, Європа ненадовго стабилизовалась. У філософії це проявилося в зниженні загального рівня творчості, у відсутності нових ідей, у поширенні епігонства (неокантианство, неогегельянство і т. д.). То було примарне затишшя. Наближався XX століття – століття найбільших потрясінь, світових воєн і революцій.

Список літератури:

1. К. Маркс і Ф. Енгельс. Економічно-філософські рукописи 1844 року С. С. т. 42, стор 43-174, М. – 1976.

2. Гегель Р. В. Ф. Енциклопедія філософських наук. Т. 1. Наука логіки. М. «Думка», 1974.-452 с.

3. Сучасна західна філософія. Словник. — М. 1993;

4. Філософський словник. — М. Политиздат, 1987;

Короткий опис статті: основні ідеї філософії марксизму

Джерело: Європейська філософія XIX століття

Також ви можете прочитати