ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ, Міжнародні відносини

04.10.2015

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

15.1.Міжнародні відносини та зовнішня політика держави: сутність, види, принципи та суб’об’єкти

15.2.Міжнародні конфлікти: поняття, причини, засоби та методи врегулювання

15.3 Україна в системі міжнародних відносин

Міжнародні відносини та зовнішня політика держави: сутність, види, принципи та суб’об’єкти

Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, кожна держава проводити певну політику за межами своєї країни на міжнародній арені. Зовнішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, що здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку відносин із міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’суб’єкти міжнародних відносин (рис. 15.1).

Звичайно, зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям і внутрішньою політикою. Саме остання зумовлює напрями і засоби зовнішньої політики держави. З іншого боку, зовнішня політика не лише задовольняє інтереси внутрішнього життя, а й вносити певні корективи до внутрішньополітичних курсів, впливає на зміну загальнополітичної ситуації в країні. Взаємодіючи з іншими державами та їх об’єднаннями, кожна з держав впливає також на міжнародний клімат, визначає характер міжнародних (міждержавних) стосунків.

Міжнародні відносини є об’об’єктом наукового дослідження багатьох наук. Міжнародними відносинами називають сукупність усіх зв’язків і відносин, які виступають на світовій арені національних держав і міжнародних об’єднань, соціальних, економічних і політичних сил, організацій і рухів. Міжнародні відносини поділяють на такі види: економічні, політичні, військові, ідеологічні, правові, дипломатичні. За типами зони діяльності — на глобальні, регіональні, двосторонні.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ, Міжнародні відносини

Найбільше значення в міжнародних відносинах мають міждержавні політичні відносини. Тому головним суб’об’єктом міжнародних відносин є національна держава — географічно обмежена, законно визнана (легальна) цілісність, яка керується єдиним урядом, і населення якої вважає себе єдиною нацією. З цієї позиції, ієрархія держав на міжнародній арені матиме такий вигляд:

— наддержави (здатні впливати на існування всього людства);

— великі держави (їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону);

— середні держави (мають вплив в найближчому оточенні);

— малі держави (мають незначний вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності);

— мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами).

Для зовнішньої політики держави властиві три основних функції:

1) захисна, пов’пов’язана зі захистом прав і інтересів держави та її громадян за кордоном;

2) інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави, і покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав;

3) організаційно-посередницька, базується на втіленні в життя зовнішньо — та внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм держави.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці намагається найбільш оптимально реалізувати свої національні інтереси. Протягом усієї історії людства політичні лідери і політична еліта апелювали до національного інтересу, щоб виправдати обрану ними політику. Але результати їх політичної діяльності бувають різними, іноді навіть катастрофічними для держави. Наявні кілька підходів до визначення змісту національного інтересу. Поняття «національний інтерес» можна трактувати у трьох аспектах: геополітичному, внутрішньополітичному та ідеологічному. Сутність національного інтересу полягає у двох важливих моментів: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян. Отже, під національним інтересом ми розуміємо відносини щодо захисту, збереження і примноження тих цінностей, які є суттєвими для існування цієї держави.

У міжнародній політиці більшість держав заявляє про своє прагнення до:

1) забезпечення миру і національної безпеки;

2) співпраці з іншими державами і створення сприятливих умов для розв’язання внутрішніх завдань;

3) зростання загального потенціалу держави;

4) поліпшення її міжнародних позицій і зростання престижу.

Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. На цій основі виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

1. Агресивна політика, яка характеризується прагненням держав досягти експансіоністських цілей способом розв’язання внутрішніх проблем засобами зовнішньої політики;

2. Активна політика будується на пошуку балансу сил між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішному виконанню нею ролі суб’суб’єкта міжнародної політики;

3. Пасивна політика, яка є властивою для слабких в економічному, політичному і військовому відношеннях держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини;

4. Консервативна політика, пов’пов’язана з прагненням колішніх «великих» держав зберегти свої впливи на міжнародній арені та досягти раніше наявного балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою.

Водночас суб’суб’єктами міжнародних відносин є також міжурядові організації; неурядові організації; транснаціональні корпорації; творчі, наукові, суспільно-політичні, національно-визвольні комітети, асоціації, рухи, союзи, партії, релігійні організації, туристичні групи тощо.

Поряд із суверенними державами, складовою глобальної системи міжнародного життя стають урядові та неурядові організації. Інституціоналізація останніх на міжнародній арені як суб’єктів політики суттєво змінила і доповнила архаїчну побудову зовнішньополітичних відносин, зведену в період стародавнього світу (рис. 15.2). Сутність міжнародних міжурядових організацій визначається офіційною участю в їхній діяльності урядів як окремих країн, так і їх більш широкого кола. Процес утворення міжурядових організацій був надзвичайно стрімким: з 1945 по 1970 pp. їх налічувалося 220, а на початок XXI ст. — понад 400 організацій. Такі організації є стабільними об’єднаннями, їх суб’суб’єктами-засновниками є держави або союзи-держави, їхня діяльність ґрунтується на міжнародних договорах (ООН, НАТО, СОТ, МВФ, СБ, Всесвітня федерація наукових працівників, Асоціація країн Південно-Східної Азії тощо). З одного боку, міжнародні міжурядові організації сприяють розвитку й поліпшенню співпраці, з іншого — часто виступають у ролі форуму для вирішення суперечностей, конфліктів і криз, які виникають між державами або групами держав.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ, Міжнародні відносини

Помітно зростає роль міждержавних неурядових організацій. ООН подає таке визначення міжнародної неурядової організації: «Будь-яка міжнародна організація, створена не на основі міжурядової угоди». Такі організації відповідають трьом критеріям: міжнародний характер складу і цілей, приватний характер засновництва, добровільний характер діяльності. Вони не виражають інтереси держави чи міжурядових організацій, їх засновниками є професійні, релігійні та інші громадські організації або приватні особи, заклади, організації та органи. їхня кількість нині — понад 4000. Такі організації відіграють допоміжну роль у координації діяльності міжнародного товариства, зміцнюють сам характер міжнародних відносин. До міжнародних неурядових організацій належать і міжнародні транснаціональні корпорації — розгалужена мережа підприємств, банків, різноманітних закладів і установ, що діють водночас у декількох державах. їх метою є організація виробництва й отримання прибутку. Нині їх налічується 7000.

Визначну роль у міжнародних відносинах відіграють окремі особини, які діють у світовому масштабі. Наприклад, діяльність Папи Римського Іоанна Павла II.

Загалом, суб’суб’єкти міжнародних відносин поділяють: за геополітичним простором — на всесвітні (МВФ, ООН) та регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (США, Гонконг, Сінгапур, Канада), середньорозвинуті (країни Східної Європи і Латинської Америки) та слаборозвинуті, або бідні (країни СНД, Африки); за ступенем інтегрованості — дуже інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури, прямують до єдиної валютної та митної систем) та слабоінтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем. За сферами суспільної діяльності розрізняють політичні, дипломатичні, правові, культурно-гумані — тарні міжнародні відносини. Нинішня національна держава охоплює водночас увесь спектр міжнародних відносин: є учасником багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори та дотримується певних міжнародних принципів і норм у контексті як світових, так і регіональних організацій.

Отже, глобалізація міжнародних процесів сприяє зростанню кількості суб’єктів міжнародних відносин, що беруть у них безпосередню участь або суттєво впливають на них. Як вже відзначалося, серед суб’єктів міжнародних відносин є національні держави та міждержавні інститути (організації), і відносно нові учасники — неурядові організації, транснаціональні корпорації, різноманітні асоціації, стійкі групи, окремі регіони і міста, видатні люди. У сукупності всі вони суттєво змінюють характер і стан міжнародних відносин, виходячи з потреб та інтересів своєї діяльності.

Міжнародні відносини ґрунтуються на двох основних принципах: сили і права. Принцип сили залишається найважливішим чинником геополітики. У геополітичному розумінні він означає, що держава або група держав здатні нав’язувати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому власну перевагу у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку. На нинішньому етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої вимірюється здебільшого економічним, технологічним, інформаційним та інтелектуальним потенціалом (рис. 15.3).

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ, Міжнародні відносини

Суттєву роль у розвитку системи міжнародних відносин відіграє баланс сил, котрі діють на міжнародній арені. Силу держави можна уявити як її здатність, захищаючи національні інтереси, впливати на інші держави, на хід подій у світі. Зазвичай це виявляється в боротьбі за рінк збуту і сфери вкладення національного капіталу, за контроль над сировинними ресурсами тощо.

Силу держави, її становище у системі міжнародних відносин зумовлює низка чинників. Серед них найвагомішими є: геополітичне становище; населення; природні ресурси; індустріальний розвиток держави; військова могутність; воля; політичне керівництво і внутрішня організація влади; дипломатія; міжнародний імідж.

Військова могутність. Донедавна важали, що основним у визначенні формули сили є військова могутність держави. Водночас, завдання, задля яких держави завжди нарощували військову могутність, вимагають на початку XXI ст. принципово нових рішень. Тепер неможливо забезпечити своїй країні економічні переваги, зростання її багатства шляхом насильницького захоплення ресурсів інших держав. До прикладу, провал політики Іраку вирішити проблеми внутрішнього розвитку нападом на Кувейт, розв’язання війни в Перській затоці 1991 р. За певних обставин і ядерна держава може виявитися безпорадною перед країною, значно слабшою щодо військових ресурсів. Як підтвердження — сумний досвід США у війні з В’єтнамом та Іраком, СРСР в Афганістані. Якими б масштабними не були прямі витрати держави на ведення військових операцій, їх побічні витрати переважають у стократ. Військові конфлікти, які давно вже завершилися, понині впливають на державні бюджети. Уряд має віддавати свої борги і відсотки за них, виплачувати пенсії ветеранам, удовам і дітям загиблих. За підрахунками американських фахівців, війна у В’єтнамі буде відчутною на фінансових витратах США щонайменше 50 років, тобто до 2020 р.

Окрім цього, нарощування військового потенціалу держави може призвести до «ефекту бумерангу»: виділяючи надмірну кількість матеріальних та інших ресурсів на озброєння, в збиток розвитку невійськових галузей господарства, науки і культури, держава втрачає внутрішньополітичну стабільність і тим самим підриває основи своєї могутності. Нині у світі на шкірного солдата витрачають у 60 разів більше коштів, ніж на освіту однієї дитини. «Чисті» військові витрати індустріальних держав становлять від 20 до 25 % національного бюджету. Частка країн, що розвивається, у світових витратах на військові потреби сягає 14 %. Військові витрати зростають удвічі швидше, ніж економічна база тих країн, що стає непоборною перешкодою на шляху розвитку їх національної економіки, соціальної сфери і культури.

Тягар наростання витрат на озброєння, утримання багаточисельних армій змусив замислитися про розумну достатність у визначенні військового потенціалу держави. Так, згідно з прийнятими у Європі стандартів, кількість збройних сил у країні не має бути більшою, ніж 1 % чисельності населення. За такими стандартами, Україні з населенням 46 млн осіб необхідно мати армію меншу, ніж 0,5 млн. Побутує й інша думка, згідно з якою кількість армії має визначатися кількістю військовослужбовців на 1 км2 території країни. Отже, в Китаї на 1 км2 припадає 86 військовослужбовців, у Франції — 79, у Німеччині — 77, у США — 62.

Отож, справедливим буде твердження, що військова могутність держави є вагомим показником її сили, особливо у військові періоди життя держави, альо, щодо мирних часів, це твердження є сумнівним. Крім того, військова могутність — це не лише кількість танків, літаків чи іншої військової техніки, а й уміння їх використати як для захисту своєї вітчизни, так і у разі можливих дій на чужій території.

Геополітичне становище охоплює рельєф і клімат, сконсолідованість територіального простору. Свого часу Чемберлен писав, що географічні чинники були вирішальними для британської політичної історії, і що саме вони диктують основні принципи британської зовнішньої політики. Так, відмежування Великобританії від континенту Ла-Маншем не лише зумовило британську політику «блискучої ізоляції» і «балансу сил», а й стало перешкодою на шляху експансіоністських намірів Юлія Цезаря, Вільяма Завойовника, Наполеона та Птлера. Становище США як країни, «ізольованої» двома океанами, сприяло постійній і дуже інтенсивній акумуляції сили на північноамериканському континенті. З метою забезпечення безпеки власних кордонів держави часто використовують не лише природні бар’кур’єри (гори, моря, ріки), а й штучні. Наприклад, через «нейтралізацію» окремих держав і утворення «буферних» держав. Зокрема, для того, щоб не допустити будь-яку європейську державу до опанування контролю над альпійськими гірськими переходами, що пов’язували між собою Австрію та Італію, Німеччину й Італію, Австрію і Францію, самі європейці наділили Швейцарію статусом «нейтральної», уклавши між собою відповідні угоди. Прикладом буферних зон можуть бути такі держави як Корея між Росією і Китаєм, Афганістан між Індією і Росією.

Населення. Якщо говорити про населення як один із чинників сили впливу держави, то варто характеризувати не лише його кількісний склад, а й стан його здоров’я, вікову структуру, природний приріст, соціальні характеристики. Ще Арістотель писав, що Спарта впала тому, що їй забракло людей. Згідно з положенням класичної військової науки, суттєва перевага над противником — вирішальна умова перемоги, і прикладів тому чимало. У сучасних умовах помітний вплив на міжнародні справи може мати країна з населенням не менше 50 млн осіб. Окрім кількісного виміру населення, дослідники звертають увагу на його національний характер, ментальні риси. Ще Тацит писав про деструктивні політичні та військові нахили германських племен, які пізніше можна було простежити і в діях армій Фрідріха Барбаросси, Гітлера. Формування саме такої спрямованості німецької зовнішньої політики сприяли авторитарність, колективізм, обожнювання держави як риси національного менталітету.

Національний характер народу є одним із кваліфікаційних вимірів населення. Він випливає з його корінного традиційного буття, історичного досвіду та народної філософії. Кожний народ наділений певними психологічними особливостями. Наприклад: французи схильні до академічного формалізму; для англійців характерний індивідуалізм; німцям притаманні деструктивні політичні та військові нахили, традиційна брутальність; для американців — прагматизм, ідеалізм, ставка на успіх, як мірило правди; для росіян властива «широка душа», крайня самопожертва, містична месійність, невгамовність, агресивність, брутальна єхидність; українці — «романтичні душею», політично наївні, індивідуальні, неорганізовані, схильні до поширення пліток.

Природні ресурси — один із елементів сили національної держави. Країна з великими ресурсами потенційно перебуває у вигідному становищі (наприклад, газова криза у стосунках Україна — Росія), але за умови, що вона має змогу їх експлуатувати. Росія, наприклад, не завжди може освоювати природні ресурси Сибіру. Заїр і Замбія, багаті на природні ресурси, не мають індустріальної та економічної бази для їх розроблення. Арабські країни, навпаки, завдяки покладам нафти, зміцнили свій економічний потенціал і стали важливим чинником міжнародної політики.

Індустріальний розвиток держави. Усі військові конфлікти XIX—XX ст. підтверджували висновок: перемогу здобували країни з вищою індустріальною базою. Наслідком індустріальної могутності країни є досягнення вищого рівня життя, що створює ситуацію політичної стабільності в країні. Так, німецький народ підтримав Гітлера тому, що він, націоналізувавши індустрію, вивів Німеччину з глибокої депресії. Водночас зміцнення індустріальної могутності держави збільшує її потребу в нових ресурсах, а це призводить до потенційної зележності від інших країн, особливо у сфері енергоносіїв, якими країни забезпечені украй нерівномірно.

Воля. Цей показник не підлягає кількісному виміру. Альо без волі, без бажання використати все, про що йшлося, в інтересах своєї держави, не може бути й мови про міжнародну силу. Наприклад, 1982 p. коли Аргентина захопила Фолклендські острови, Великобританія здивувала світ стійкою волею правлячих кіл і населення повернути острови під свою владу.

Політичне керівництво і внутрішня організація влади є також важливим чинником міжнародної сили держави. У період миру і процвітання переважають колективні форми керівніцтва. У кризові або військові часи країни потребують централізованого управління. І це однаково важливо як для демократичних, так і для авторитарних режимів. Політична фракційність зменшує політичну стабільність і відповідно підриває силу держави. Політичне керівництво відіграє неабияку роль у зміцненні національної волі та у досягненні національної злагоди, особливо в екстремальних умовах (наприклад, Рузвельт, Кеннеді).

Дипломатію теж можна розглядати як чинник міжнародної сили держави. Досвідчені дипломати вміють захистити інтереси своєї країни, створити сприятливий для неї міжнародний клімат, який дозволяє державі реалізовувати свої міжнародні цілі. І, навпаки, через невдалу дипломатію Наполеон, наприклад, втратив усе, що здобув його військовий геній.

Міжнародний імідж держави — це її образ, її сприйняття іншими державами. Тут має значення не лише ті, наскільки ця держава існує об’єктивно, а й ті, що її керівництво і населення думали про свої можливості, а також, як ці можливості оцінюють інші держави. «Слабкий» суб’суб’єкт міжнародної політики, який сприймається іншими як сильний, має більший запас часу для дій, аніж тієї, котрий і сприймається як слабкий. На думку західних політологів, СРСР в кінці 50-х — на початку 60-х років був саме слабкою державою, яку, однак, визнавали сильною, незважаючи на відставання від США.

Сила держави визначається не лише різноманітністю ресурсів, а й здатністю їх застосувати. Коли чимало країн, що розвиваються, переживали глибокий спад, чотирьом азійським країнам (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) вдалося стати на шлях динамічного розвитку, досягти сучасного рівня організації виробництва саме завдяки організаційним ресурсів, умілому використанню людського потенціалу і географічному положенню країни тощо. І навпаки, держави, що мають величезні території, багаті на сировину, перебувають на стадії «наздоганяючого» розвитку (Росія, Україна, Індія). Сила держави в міжнародних відносинах не є постійною величиною. Вона змінюється у часі, відповідно змінюються й пріоритети щодо трактування реального значення названих елементів сили.

Отже, національний інтерес держави на міжнародній арені має силове наповнення: він визріває паралельно зі зростанням потенціальної сили держави, і сам її стимулює, визначаючи конкретні напрямок і зміст цього процесу. Можна вважати закономірністю, що зовнішньополітичні інтереси виникають там і тоді, де й коли це зумовлено можливостями конкретної держави в певний історичний період. Тобто, за своєю генезою, інтерес держави є похідним від сили, а за функцією він призначений забезпечуваті нарощування тієї самої сили.

Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах не лише винна розраховувати на свою силу, а й дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США, без згоди Ради Безпеки не могла розпочати військових дій проти агресії Іраку в Кувейті, або, наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються завдяки наявному міжнародному порядку. Україна також не стала жертвою агресії не так завдяки силі, як завдяки існуючому міжнародному порядкові.

Нинішній міжнародний порядок ґрунтується на принципах і нормах міжнародного права, зафіксованих у статуті ООН, документах Гельсінського заключного акту, Паризької хартії для нової Європи, а також документів засідань Наради з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ). Сутність міжнародного порядку виражено у таких принципах: повага до державного суверенітету і державної рівності; незастосування сили чи погрози силою; непорушність кордонів і територіальна цілісність держави; мирне врегулювання спорів; повага прав і свобод людини; право націй на самовизначення; сумлінне виконання міжнародних зобов’язань; невтручання у внутрішні справи.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт. Співпраця здійснюється через участь у різноманітних міжнародних організаційних структурах через двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співпрацю. Найперспективнішою є співпраця, що адекватно відповідає геостратегічним партнерством. Стратегічне партнерство — це найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії в різноманітних сферах суспільного життя. Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце серед країн, які перебувають як у відносинах стратегічного партнерства, так і у відносинах конфронтації. Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох держав або групи держав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, провокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської та світової воєн.

Вищим, глобальним рівнем структурної організації міжнародних відносин є світова система таких відносин, або «світовий порядок» — устрій, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати й підтримувати умови їх існування та розвитку (див. рис. 15.1).

Відмінність між поняттями «міжнародний порядок» і «світовий порядок» полягає в тому, що перше відображає потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, а змістом іншого є базові потреби людства.

У світовій науці про міжнародні відносини відсутня єдність відносно сучасної системи міжнародних відносин. Одна група дослідників вважає, що США залишаються єдиною наддержавою, і таким чином відбувається формування монополярного світового порядку на чолі зі Сполученими Штатами (3. Бжезинський). Прибічник школи балансу сил Р. Кіссінджер стверджує, що новий світовий порядок усе більше нагадуватиме європейську політику XIX ст. Альо система рівноваги сил працюватиме вже не в європейському, а у глобальному масштабі.

На думку іншого американського дослідника С. Хантінгтона, впродовж останнього десятиліття світова політика зазнала фундаментальних змін:

— зосередилася вздовж кордонів культур та цивілізацій;

— міжнародні відносини традиційно вимірюються силою сторін, які виборюють сфери впливу;

— у період «холодної війни» глобальна структура сили була переважно біполярною, тепер вона геть інша: існує єдина наддержава, однак світ не став однополюсним; сучасна міжнародна система не відповідає жодній із відомих моделей; це дивний ранньостиглий, тривалість однополюсної системи з однією наддержавою та кількома великими державами.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років у міжнародних відносинах відбулися суттєві зміни, які дають змогу твердити про формування нових системоутворювальних закономірностей, викладених у формі таких принципів:

— повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

— незастосування сили чи погрози силою;

— непорушність кордонів і територіальної цілісності;

— мирне врегулювання спорів;

— невтручання у внутрішні справи;

— повага прав людини й основних свобод;

— рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;

— співпраця між державами;

— сумлінне виконання міжнародних зобов’язань.

Отже, нова система міжнародних відносин перебуває на етапі формування. У ній переплітаються та взаємодіють як традиційні сили, так і нові чинники й тенденції. Розширюється коло суб’єктів міжнародних відносин, змінюється мотивація їхньої поведінки. Якщо в період існування Вестфальської системи держави були домінуючими учасниками міжнародних відносин, а світова політика переважно — міждержавною політикою, то останніми роками виникають нові, багато в чому космополітичні суб’суб’єкти міжнародних відносин. Новий зміст світової політики вимагає нових організаційних форм.

Короткий опис статті: зовнішня політика Навчальні матеріали, навчальна література, ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ, Міжнародні відносини та зовнішня політика держави: сутність, види, принципи та суб’об’єкти —

Джерело: ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ, Міжнародні відносини та зовнішня політика держави: сутність, види, принципи та суб’об’єкти — Політологія — Навчальні матеріали онлайн

Також ви можете прочитати