Яку роль відіграє пам’ять у житті людини? Пам’ять та історія – водночас близькі й різні поняття? Як пам’ять формує меморіальну культуру? Який вектор має пам’ять і як вона впливає на наше майбутнє? Цікаві відповіді і питання щодо теми пам’яті можна було почути в новому інтерв’ю Інесси Кравченко з Антоном Лягушею – кандидатом історичних наук, академічним директором магістерської програми «Дослідження пам’яті і публічна історія» в Київській школі економіки (КШЕ).
Надто важливе питання людства – пропрацювання пам’яті. Людство стає ніби більш цивілізованим, технічно грамотним. Людство навчилося вирощувати клітини, робити складні операції, створило штучний інтелект. Та від того воно не стало більш мудрим і менш жорстоким. Чому так відбувається? Чи є надія перетворити пам’ять на своєрідний «компас», «дорожню карту» на шляху людини до Людяності і розуміння цінності Життя, поваги до Життя? Ці питання буцімто проростають зсередини не стільки розуму, скільки людського серця, особливо в ці часи випробувань, коли війна в Україні триває й досі.
Пам’ять часто стає тригером того, що ми підіймаємо з історії. Пам’ять також виступає ідентифікатором, створюючи бінарну схему «свій – чужий». Людина опиняється у вимірі пам’яті – як у центрі історичного сюжету. Пам’ять є дорогою. Дорогою, якою крокуємо і продовжуємо запитувати себе: «Хто ми? Звідки? Куди йдемо?» Антон Лягуша підкреслює, що через пам’ять і за пам’ять ми готові битися і досягати вершин.
У сучасному світі ми намагаємося сформувати нову меморіальну культуру. Ми йдемо навпомацки цим напрямком і знайомимося з новими письменниками, поетами, митцями, новими героями, серед яких багато і жінок. Знімаємо фільми, відкриваємо кав’ярні, виставкові зали на честь героїв, малюємо мурали на стінах будинків, називаємо вулиці іменами героїв. Ми створюємо простір, у якому пам’ять допомагає нам знаходити власні сенси. Антон Лягуша акцентує увагу на пошуках сенсу в системі пам’яті: «Пошук пам’яті і пошук себе у системі пам’яті вимагає шукати сенси – чи готовий я, отримавши ці знання, йти далі?..»
Пам’ять – не щось статичне. Не просто факт. Пам’ять людина пропускає крізь себе. Пам’ять допомагає людині усвідомити, проаналізувати процеси сьогодення. По суті, пам’ять спрямована в майбутнє. Форму фіксації приймає пам’ять, яка тут і зараз. Екзистенційне питання поставила Інесса Кравченко щодо понять пам’яті і свободи: як вони пов’язані між собою? Чи може пам’ять нагадувати живу чи мертву воду? Бо живе – це справжня, правдива пам’ять. Але ж існує пам’ять-мертва-вода, яку хтось ніби запозичив. Приклад тому – російська пропаганда, що роками створювала міфи стосовно історії. Міф для росіян і став ідеологічним концептом, далеким від правди. А значить, і саме поняття пам’яті набуло викривлення, яке не відображає об’єктивну картину минулого. Сам процес пам’ятування стосується певного рівня домовленості зі світом. Дещо комусь стає некомфортно пам’ятати, і пам’ять набуває «мертвості», суспільство починає маніпулювати пам’яттю. Жива пам’ять – про свободу у тому сенсі, що ми підтримуємо з пам’яттю чесний діалог.
У розмові Інесси Кравченко з Антоном Лягушею прозвучала низка важливих питань стосовно культури діалогу, вміння вести здорову дискусію. Антон Лягуша наголосив, що в одному суспільстві існують індивіди з різноспрямованою пам’яттю. У нас немає культури дискусії – є «культура примусу». Є поняття волі. Є політика пам’яті. І нам потрібен прозорий діалог, законодавча рамка. Цей діалог мав би стати безпечною територією нашої розмови. Наша персональна пам’ять часто не збігається з колективною пам’яттю. Це є нормою. Людина виконує в житті різні ролі – це її мультиспрямованість: ми чиїсь сестри і брати, ми батьки, ми маємо свою професію і покликання тощо. Певні спомини ми оберігаємо, тримаємо всередині, а дещо прагнемо забути і звільнитися від тих спогадів. Постає питання: «Яка культура може прийти замість культури примусу?» Діалог і є відповіддю на це питання. Діалог, повага до іншого і довіра. У нас є проблема з довірою. Нам потрібно опанувати мистецтво ведення діалогу.
Діалог – це і журнал, і освітня платформа, і мистецький погляд, творчість-рефлексія, і мітинг, і конференція. Нам також треба зважати на контекст і оптику. Бо набір фактів ми можемо розглянути з позиції сучасного контексту. Нам треба говорити про пам’ять у школі. Це стосується не тільки уроків історії – пам’ять має бути внутрішньо присутня у школі. Так ми зможемо формувати культуру пам’ятування, повагу до пам’яті. Повагу до людей, які сформували цю пам’ять і стали її серцем. Це і наша внутрішня повага до самих себе.
