Питання «хто я?» здається простим рівно до тієї миті, поки ви навсправжки не намагаєтеся на нього відповісти. Це не про умовні анкети чи соцмережі — це про ваше справжнє відчуття. Українці вже купу років, із покоління в покоління, намагаються визначитися зі своєю ідентичністю. І останніми роками вже ніби сформували її. Тож і ми сприймаємо це поняття як щось реальне, осяжне й навіть трохи матеріальне. Проте ідентичність не можна покласти в кишеню чи обсантиметрити. А що як, ідентичність — це процес?
Класична психологія довго описувала ідентичність через стабільність. Ерік Еріксон, чия теорія психосоціального розвитку досі залишається точкою відліку, розглядав формування ідентичності як завдання, яке людина розвʼязує у підлітковому віці — знаходить відповідь на питання «хто я» і рухається далі. Джеймс Марша, спираючись на Еріксона, запропонував чотири статуси ідентичності на основі дослідження та прийнятих зобов'язань — і ця модель десятиліттями лежала в основі академічного розуміння самості.
Але сучасні дослідники дедалі частіше відходять від цього статичного погляду. Сьогодні в науці ідентичність розглядається не як результат, а як завдання, що залишається вбудованим у соціальний контекст протягом усього життя людини
Тож особистість формується не одного разу — вона постійно відповідає на нові виклики, переглядає себе і перебудовується. Це перетворює ідентичність на роботу. Безперервну, часом виснажливу, але єдино живу.
Щоб зрозуміти себе, нам потрібні інші. Людина — істота соціальна: тільки в групі, поруч з іншими, відбудовуючись від інших, вона розуміє власне «Я». Групи пропонують нам ідентичність, визначають, хто ми є, і впливають на нашу самооцінку.
Але водночас виникає проблема, якщо дзеркало, у якому ми бачили себе, зникає. Коли руйнується звичний порядок речей — через втрату, переїзд, війну, особисту трагедію — людина опиняється перед питанням, яке вона, можливо, ніколи не ставила серйозно: а хто я без цього всього?
Саме в цих точках розриву, як показують дослідження, і відбувається найглибша робота з ідентичністю. Перехід між соціальними ідентичностями — процес динамічний, що передбачає вихід з однієї групи та входження в іншу, — трапляється протягом усього людського життя і може суттєво змінювати те, як людина ставиться до незнайомців та світу загалом.Тобто криза ідентичності — це не патологія. Це нормальна частина процесу становлення.
Жодна сучасна лабораторія не дала б змогу відтворити той масштаб трансформації ідентичності, який переживає Україна з 2014 року. Тут — живий, болісний і дивовижний за своєю інтенсивністю процес.
Стійкість українців перед обличчям вторгнення росії у 2022 році можна пояснити накопиченими змінами ідентичності через послідовні революції: Помаранчеву 2004 року, Революцію Гідності 2013–2014 і нинішню війну. Два етапи — від 2014 і від 2022 — прискорили як громадянське, так і соціальне конструювання української ідентичності.
Повномасштабне вторгнення у 2022 році стало каталізатором процесу національної гомогенізації та навіть своєрідної українізації: дослідження на основі глибинних інтерв'ю і дискурс-аналізу медіа показало, що з п'яти конкурентних наративів ідентичності, які існували у 2012 році, нині домінують три.
Особливо промовистим є мовний вимір цієї трансформації. Аналіз понад 4 мільйонів геотегованих твітів показав: понад половину користувачів, які раніше писали російською, перейшли на українську мову після початку повномасштабного вторгнення.Це не просто статистика — це мільйони індивідуальних рішень переписати себе. Тож ідентичність — це одночасно і про мову, і про бажання українців змінюватися.
Але тут варто зупинитись і поставити незручне питання: якщо ідентичність — це постійна робота, чи не виснажує вона? Чи не перетворюється «бути собою» на ще одне нескінченне завдання зі списку того, що треба зробити?
Так, виснажує. І це — не слабкість, а закономірність.
Дослідники з Київського військового інституту телекомунікацій і технологій виявили, що умови воєнного часу суттєво активізували формування національної ідентичності через зростання самосвідомості в українському суспільстві. Але водночас ці самі умови породили нові психологічні бар'єри та травми.
Ідентичність під тиском стає одночасно і якорем, і тягарем. Вона дає сенс і вимагає зусиль. Дослідження соціальних медіа в Україні після вторгнення 2022 року показало, що вираження внутрішньогрупової солідарності стало сильнішим фактором залученості, ніж ворожість до зовнішніх груп. Це сигналізує про подальшу консолідацію української національної ідентичності.Іншими словами: люди тримались не через ненависть, а через приналежність.
І це принципово важливо. Ідентичність як тягар — це не те саме, що ідентичність як пастка. Якщо пастка тримає, то тягар можна нести.
Отже, повернімось до питання, з якого почали: що таке ідентичність? Якщо вона — іменник, ви її шукаєте. Якщо вона — дієслово, ви її здійснюєте.
Здійснюєте в кожному рішенні, яке відповідає або суперечить вашим цінностям. У кожному «ні», яке коштує чогось. У кожному «так», яке потребує мужності. У кожній ролі, яку ви приймаєте або від якої відмовляєтесь.
Саме цим питанням — ким ми стаємо у ситуаціях, де «просто бути собою» вже недостатньо — і присвячено відкрите інтерв'ю «Ідентичність як дієслово — ким ми стаємо у війні» з Наталією Кривдою — завітайте на подію уже 21 квітня.
Це буде цікава розмова з філософинею, яка не лише досліджує ідентичність теоретично, але й знає зсередини, що означає переглянути власні ролі, коли обставини вимагають більшого, ніж ти планував бути.
